Харківська поліція намагається вмовити решту мешканців села Липці, що лежить на лінії фронту, евакуюватися.
У Липцях на ранок 2 липня залишалося 17 людей, однак більшість із них категорично відмовляється виїжджати.
Як передає кореспондент “Думки”, близько 9:45 у вівторок, 2 липня, одна з мешканок потрапила під бомбовий удар, її будинок майже знищено, жінку поранено, але все одно відмовляється виїхати.
“Швидка” на місце приїхати не може, а до машини поліції для евакуації вона сідати категорично відмовляється. “Вони всі вже контужені, вони не зовсім розуміють, що відбувається насправді”, – каже заступник начальника Липцівського відділу поліції Віктор Ена про цивільних, що залишилися, на лінії фронту.
Ще одна місцева мешканка, 81-річна Ніна, яка все життя прожила у Липцях, навіть не знає, що центр населеного пункту знищено повністю. Зараз вона живе із сином-інвалідом, але все одно відмовляється їхати. Із будинків люди майже не виходить, війна звузила їхні обрії максимум до сусіднього двору, та й то, якщо там є хтось чи залишилася живність, яку попросили доглянути.
Коли ми говоримо з Ніною, неподалік над нами пролітають кілька керованих авіабомб. “О, прошуршало”, – каже поліцейський. За кілька хвилин у рацію повідомляють: “Ціль перестала існувати в районі вулиці Єнакіївської, Харків”. Того дня росіяни важкими бомбами ФАБ-500 обстріляли два підприємства у Харкові, поранення отримали дві жінки та двоє малолітніх дітей.
Розмова з тіткою Ніною переривається танковими пострілами. “Раніше було все якось далі, спокійніше. Я город посадила, картоплю посадила. А потім як почалося: ці сюди, ці туди. Почалися прильоти. Будинок танцював. Я 4 ночі поспіль повністю ночувала на вулиці. Ніхто ж не знає, чи міцна хата. А на вулиці небо ж не впаде”.
Насильно поліцейські забрати людей, що залишилися в Липцях, не мають права, українське гуманне законодавство дає право всім на свого роду евтаназію, яка на лінії фронту трапиться рано чи пізно. Залишаємо Ніні кульок з ліками від серця та тиску та їдемо. Але наш виїзд не виявляється марним. На другій адресі під кулеметні черги в сусідньому лісі ледве вмовляємо поїхати дуже п’яного чоловіка середнього віку. У голові не вкладається, де вони примудряються знаходити алкоголь.
“16 залишилося у Липцях. Але треба ще доїхати”, – знову з чорним гумором каже Ена.
Невдовзі росіяни завдадуть повторного бомбового удару по школі імені Щепкіна, знищивши будівлю, що є пам’яткою історії місцевого значення, вщент.
