*На прохання сім’ї — всі імена змінено*
Це сімʼя з селища Андріївка, що на Київщині. Мама Ірина — медсестра, батько Олег — працьовитий господар. Та двоє дочок: 13-річна школярка Оленка та старша Марія, яка нещодавно вийшла заміж та народила синочка.
Все перевернулося «з ніг на голову», коли на українську землю прийшла повномасштабна війна. А їх рідне село Андріївка 27 лютого окупували російські військові.
Все почалось з того, що в будинку зникло світло та вода. Користувалися свічками, воду доводилось носити від сусідів. Їжі залишилось все менше. З кожним днем ставало все страшніше. З усіх сторін було чутно сильні вибухи. Тому вся сімʼя переховувалась в темному холодному погребі. Чоловік Олег та зять кожної ночі чергували на вулиці, турбувалися про безпеку будинку.
«Одного разу близько опівночі ми почули сильний шум. Чоловіки одразу вибігли на вулицю — у небі кружляли ворожі гелікоптери. За мить ми всі перебралися в погріб. Я міцно пригорнула до грудей півторамісячного онука…» — згадує Ірина.
А 4 березня біля їх будинку розірвався снаряд. Вибуховою хвилею розбило вікна на кухні та в гаражі. Наступного дня було прийнято рішення відправити дітей у більш безпечне місце. А сама Ірина з Олегом залишилися вдома, щоб не залишати свій будинок загарбникам.
Всі переживали, щоб по дорозі не сталося нічого страшного, адже небезпека була надзвичайно великою. Вони їхали через поля та ліси, а на машинах була прикріплена тканина з написом: “Діти”.
На щастя, їм таки вдалось дістатися до Рівненщини.
7 березня Ірина наважилась поїхати до дітей. А чоловік залишився в домі, сподіваюсь також виїхати, коли буде така можливість.
А вже через кілька днів родина дізналась страшну звістку — окупанти жорстоко вбили Олега. Новина про смерть чоловіка стала надзвичайно важкою, особливо для дітей.
«За словами сусідів, російські військові вбили мого чоловіка прямо на нашому подвір’ї 12 березня. На чорному автомобілі приїхали троє окупантів — один залишився на вулиці, а двоє увійшли до будинку. Вони вивели мого чоловіка зі зв’язаними руками, а потім вистрелили йому в коліна, у груди і голову», — з болем розповідає Ірина.
Їх будинок вцілів, але окупанти викрали звідти все, що там було: золото, гроші, мобільні телефони, одяг. З подвір’я забрали машину, мотоцикл і трактор.
Тепер родину підтримують рідні та знайомі. А також — благодійний фонд “Діти Героїв”. Родина вже отримала від Фонду фінансову допомогу та ноутбук.
Молодша дочка Оленка, яка через війну втратила тата і стала підопічною фонду «Діти Героїв», зараз навчається дистанційно. Більшість вільного часу вона проводить з друзями. Хоча її загальне самопочуття стабільне, але бажання навчатися пропало ще тоді, коли почалася війна.
На жаль, таких сімей в Україні вже кілька тисяч, і з кожним днем їх число зростає. Щоб повернутися до звичайного життя, їм необхідна підтримка.
Читайте також:
Її батько та мати загинули від рук окупантів, а сама дівчина перебувала у фільтраційному таборі: історія Надії з Маріуполя
Коментувати
