Є люди, оптимізмові та життєлюбству яких не перестаєш дивуватися. Саме до таких я б відніс дивовижну кременчанку непростої долі Оксану Простопчук.
Без перебільшення, про цю неординарну українку, яскраву особистість, мужню жінку цілком можна було б написати навіть книгу чи сценарій для художнього фільму із закрученим сюжетом… Знаю її багато років, іще з часів, коли вона, мама трьох маленьких дітей, оберталася, «як білка в колесі», аби забезпечити своїй сім’ї гідне життя.
За цього ніколи не нарікала і не скаржилася на труднощі. Швидше — навпаки, ще намагалася підтримувати та підбадьорювати інших. Саме її стараннями свого часу при районній газеті в містечку Кременець, що на Тернопільщині, була організована та працювала дитяча літературно-мистецька студія «Проліски», а твори студійців друкували у постійній рубриці «Віконце», котру також вела Оксана.
За три роки свого існування студія видала друком дві колективні збірки — «Іскринки сонця» та «Злет». Нещодавно Оксані Миколаївні виповнилося п’ятдесят. Надсилаючи їй наші щирі привітання із полуднем віку, адресували заодно й декілька запитань.
– Оксано, спливло багато часу відтоді, як рідний Кременець так не легко «відпустив» Тебе із дітьми в Острог, що на Рівненщині. Як Ти «вписалася» в журналістику та як склалася Твоя подальша доля?
— Кременець (а це історична південна Волинь) для мене справді став рідним, і тому було непросто з ним розлучатися. Там залишилися чудова творча атмосфера, багато друзів та знайомих, завжди інформативно насичені, емоційні й жваві засідання наших «Пролісків». Усе це сьогодні — приємні й світлі спогади. З друзями я спілкуюся, як і з багатьма студійцями. По приїзді намагаюся з усіма бачитися. Щоправда, приїжджаю тепер не часто.
А в Острозі поринула в журналістські будні Острозької районної газети «Життя і Слово». Дванадцять років промайнули дуже швидко. Десять із них – на посаді заступника головного редактора. У професійному арсеналі — безліч цікавих зустрічей, інтерв’ю, різноманітних подій та надрукованих матеріалів. Членкиня Спілки журналістів України, маю Почесний знак НСЖУ. Вдячна долі за журналістську реалізацію саме на Острожчині, де народилася і виросла. Будеш сміятися, але я вперше в ролі респондента.
– Як так сталося, що Ти – педагог за фахом, поетка й журналістка за покликанням, маючи солідний досвід роботи та посаду, раптом «катапультувалася» із мас-медіа в… адміністратори цирку?
– Розумію Твій подив. Справді, я — випускниця Кременецького педагогічного училища, згодом – педколеджу ім. Т. Шевченка та Рівненського державного гуманітарного університету. Але педагогічного стажу майже не маю. Зате (посміхається – Авт.) є трудова книжка колгоспника, посвідчення тракториста, сезонний досвід роботи помічником комбайнера, стаж швеї, прибиральниці, журналіста.
Однак вважаю, що ті знання, досвід, навики як у роботі, так і в багаторічному процесі здобуття педагогічної освіти, мені в журналістиці дуже знадобилися. Тому з вдячністю згадую всіх своїх викладачів, керівників, колег. Кожен із них вніс свою лепту у формування мого характеру й світогляду.
Адміністратор цирку у великому місті-мільйоннику – це короткий, але яскравий абзац у книзі мого життя, що залишив мені багато нових вражень, цінного досвіду, веселого спілкування як із артистами (навіть чотирилапими!), так і з різними цікавими людьми. Моя робота полягала в цілковитій організації концертів, циркових шоу: рекламна кампанія, оренда приміщення, поселення артистів, продаж квитків, контроль каси та супровід соціального проекту для діток-сиріт.
Не скажу, що це легко. Але в мене була мета – пізнати цирк ізсередини. На той час мій син уже працював артистом і планував розвиватися в цій професії. Саме тому хотілося якомога глибше пізнати згадану сферу та підтримати професійне зростання Дмитра. Зовсім не шкодую про своє рішення і дуже вдячна старшій доньці Іванні, яка пройшла цей шлях зі мною у тандемі.
Ми разом подорожували містами України, разом проїхали всю прифронтову зону Донецької та Луганської областей, разом слухали розповіді тамтешніх жителів про бойові дії, з почуттям вдячності спілкувалися з нашими військовими, проходили контролі на блокпостах, багато чого навчилися, переосмислили, зрозуміли…
А найголовніше – пройнялися глибокою повагою до артистів цирку. Вони – завзяті працеголіки, віддані своїй професії люди, з унікальним почуттям гумору, з невичерпним багажем наполегливості, терпіння, оптимізму та своєрідним розумінням професійної етики й толерантності.
Отож пишаюся своїм сином. Сьогодні Дмитро та його дружина Юлія прославляють нашу державу на міжнародному рівні. Повірте, дуже приємно, коли під куполом цирку в далеких Малайзії, Індії, Шотландії, де вони вже виступали, а нині – Англії – звучать їх імена і Україна.
А стосовно мас-медіа, то, я б сказала, що перебуваю в творчій відпустці.
– Пригадую, як на традиційному, щорічному святі пісні й поезії «Останній день зими» Ти читала свої вірші зі сцени Кременецького РБК. Чи продовжуєш писати? Може, вже й на чергову поетичну збірочку назбиралося?
– Звичайно, назбиралося і не на одну, і не лише на поетичну, але про це зарано ще говорити. Сподіваюся, мені вдасться зреалізувати задумане. Тоді й повернемося до цієї теми.
– Пам’ятаю, як ти не цуралася рятувати свою сім’ю від злиднів, виконуючи дрібні ремонтні роботи в помешканнях знайомих та прибираючи в різних приміщеннях. А чи доводиться й зараз закочувати рукави й братися до «чорнової» праці?
– Непрості дев’яності кожного тоді змушували «крутитися» і виживати. Я з вдячністю згадую всіх, хто давав мені можливість заробити додаткові кошти до сімейного бюджету, хто писав «на хрестик» (у борг) продукти в магазині, на міському ринку. Саме в той час спробувала себе в ролі валютника (посміхається – Авт.), обмінявши зароблені два долари на пакет продуктів у знайомої на ринку в Кременці. Бо ні в банку, ні в обмінниках дрібних доларів чомусь не брали. А я їх тоді взагалі вперше в руках тримала.
Стосовно ж «чорнової» праці, як Ти говориш, то ніколи її не цуралася і сьогодні не цураюся. Адже виросла в сільській родині й звикла змалку працювати. Вмію все – і дров нарубати, і траву покосити, і… «хрестиком вишивати» (посміхається – Авт.). Нині ж, закотивши рукави, працюю на заводі в Чехії, як і багато інших українців.
– Чи вистачає тепер Тобі, даруй за доскіпливість, зароблених коштів на гідне прожиття? Невже з Твоїм талантом, різнобічними здібностями й наполегливістю неможливо було гідно заробляти в Україні?
– Гроші для мене ніколи не були сенсом буття. Це – елементарна необхідність утримувати сім’ю та зреалізувати життєві плани. Розмір журналістської зарплатні Тобі відомий (посміхається – Авт.). Вижити мамі з трьома дітьми на таку зарплатню дуже непросто. А ще – дати освіту, допомогти, як у народі кажуть, «стати на ноги». Тому рішення про звільнення з редакції було вже назрілим, виваженим і болісним для мене…
Але я не одразу поїхала за кордон. Іще років зо два чи зо три наївно намагалася заробити в Україні, працюючи практично без вихідних швеєю в Харкові, продавчинею у супермаркеті в Києві. На все найнеобхідніше, звичайно ж, вистачало, але не на творчу самореалізацію та бодай крихітний матеріальний фундамент для дітей, які мене завжди в усьому підтримували й допомагали. Банальна математика довела, що за ті ж години праці, наприклад, у Польщі отримуєш на руки вдвічі більше.
Тож починала з Польщі. По 12-14 годин гарувала на меблевій фабриці, потім – на кабельному заводі вже у Чехії, але за польською візою. Саме там зрозуміла, що легальний статус та легальна праця забезпечують набагато кращий соціальний захист, хоч, можливо, дещо менший заробіток. Тому легально в Чехію я вже їхала в січні 2019-го за програмою «Режим Україна». А це – нормований робочий день, оплачувана відпустка, лікарняні й вільний час на спілкування з дітьми, навчання та саморозвиток.
– Про яке навчання йдеться та що Ти маєш на увазі під словом «саморозвиток»?
– Будеш сміятися, але сьогодні я є студенткою Міжнародної академії нумерології. Це надзвичайно глибока й цікава наука, якою захопилася ще в студентські роки, на лекціях із психології. В кількох словах про це аж ніяк не розповісти.
Скажу лише, що, знаючи дату народження людини, можна побачити її минуле життя, допущені в ньому помилки та розчарування, спрогнозувати майбутнє втілення та цілковито скласти сценарій нинішнього життя, його програму, завдання, уроки, котрі людина має засвоїти, застерегти її від певних учинків та провести діагностику здоров’я. І це лише маленька часточка можливостей нумерології.
Стосовно ж саморозвитку, то я маю на увазі, що ми живемо в соціумі й взаємодіємо з ним. Час цифрових технологій спонукає освоювати бодай найпростіші гаджети хоча б для спілкування. Бо в світлі останніх подій із пандемією і це – велика розкіш. Уже мовчу про відстані між країнами.
А ще ж є фільми, книги, музика, сила-силенна цікавих пізнавальних та наукових програм, змін у законодавстві тощо. Ми з дітьми полюбляємо піші мандрівки до лісу, в гори, велосипедні прогулянки, спільні сімейні вечори з переглядом улюблених фільмів, обговоренням прочитаної літератури чи приготуванням смаколиків. Щоправда, нам тепер, на жаль, дедалі рідше вдається збиратися всією родиною.
– А як улаштувалися Твої троє дітей у цьому коловороті життя?
– Кожен із них іде своєю дорогою. Син Дмитро Климчук — професійний артист цирку. Шлях до цього був довгим і наполегливим. Нині разом із дружиною Юлією працюють за контрактом в одному із великих цирків-шапіто в Англії.
Старша донька – Іванна – закінчила Луцький національний технічний університет. Наразі працює зі мною на заводі. Сподіваюся, поборовши мовний бар’єр, неодмінно продовжить навчання вже у Чехії. Наймолодша – Євдокія, по закінченні 9-го класу Гощанської гімназії в Україні (Рівненщина), вступила до гімназії в Чехії. Успішно її закінчила та склала зовнішнє тестування. Нині вона – студентка Південно-Чеського університету.
– Що Тебе в нинішньому непростому житті розчаровує, а що чи хто не перестає зачаровувати й надихати?
– Важко відповісти однозначно. Для мене будь-який досвід, навіть негативний – це досвід. Хоча усвідомлюєш, звісно, це з роками, крізь призму болю, втрат і розчарування. Всі події, що відбуваються в моєму житті, чомусь мене вчать. Сподіваюся, мудрішаю (посміхається – Авт.). А загалом, я люблю життя у всіх його барвах. Люблю людей цікавих, неординарних, які в будь-яких ситуаціях віднаходять позитив і залишаються людьми. Прикро, що в Україні сьогодні не найкраща економічна ситуація…
І, як наслідок, багато обдарованої, талановитої, працьовитої молоді рятується, втікає від повсюдної несправедливості, корупції, поборів, економічного гніту, податкових страхіть, політичного та соціального безправ’я, безробіття, безгрошів’я, неможливості самореалізуватися без блату, виїжджаючи на навчання, на заробітки, в пошуках кращої долі в інші країни. Це ж природно, що кожній людині хочеться стабільності, достатку, соціального, юридичного, правового захисту, впевненості в завтрашньому дні та мирного неба над головою.
– І на завершення нашої бесіди, яким власним життєвим правилом, девізом чи секретом хотіла б поділитися з нашими читачами?
– Із задоволенням. Не претендую на авторство, бо це не зовсім мої власні правила, але за прожиті роки зрозуміла: якщо хочеш у житті чогось досягти, то треба іноді виходити зі звичної зони комфорту і щось змінювати в своєму житті та не зважати на осуд, висміювання чи цькування з боку навколишніх. Мені подобаються іронічно-саркастичні афоризми, на кшталт: «Усе просто. Або ти маєш власну думку, або ж чужа думка… має тебе!» Бо це – ваше життя, і в ньому нічого неможливого немає.
Якщо хочеш бути щасливим, то просто будь ним, незважаючи ні на що. Не пригадую, чий це вислів: «Під сидячий зад долар не покладеш – треба підвестися». Я до того, що одного бажання мало, потрібні ще й дії. Ще полюбляю фразу: «За жодні гроші не купиш учорашній день». А загалом – жодного секрету. Живу як усі, прямую своєю дорогою, спотикаюся, помиляюся, намагаюся реалізуватися сама і допомогти в цьому дітям, прошу в Бога здоров’я всім рідним та близьким, миру у світі й не втомлююся дякувати Йому за все, що маю.
Розмовляв Ростислав ЛЕНЧУК
Читайте також:
Робота у Кременці: що пропонують у липні та скільки готові платити
Коментувати